«Я хочу, щоб пам’ять про загиблих жила» – вдова атовця, колишнього працівника ОКВП «Дніпро – Кіровоград»

30 червня 2020

Наталія Іванівна Шмалько – вдова учасника АТО Олександра Шмалька. Вона – мила й позитивна жінка, часто посміхається та ніби випромінює оточуючим незриме добро. Якщо не знати її історію, то не здогадатися, через що їй довелося пройти. 17 травня 2020 року минуло 5 років, як не стало її чоловіка. Пара прожила у шлюбі 33 роки. Пані Наталя поділилася спогадами про Олександра, їхнє життя та порадами, як жити «після».

Із розповіді Наталі одразу зрозуміло – вона згадує лише хороші речі не тому, що «так негоже», а тому, що поганого згадати просто немає чого. Познайомилися молоді люди ще зовсім юними підлітками, бо жили в одному будинку – він на першому поверсі, а вона – на другому. Деякий час вони лише віталися при зустрічі. Але після повернення з армії Олександр виказав свою симпатію до Наталі.

– Я саме поверталася з роботи додому, а він мене біля будинку зустрів та запросив у кіно. Після того пішли на одне побачення, тоді на друге, так і почали зустрічатися. До того, як Саша запропонував мені руку і серце, пройшло всього два місяці. Як виповнилося мені 19 років у мій день народження Саша рано вранці прийшов, подзвонив у двері і подарував кришталеву вазу, повну гвоздик. А після того прийшли свати, місяць ми ще чекали після подання заяви, а 11 грудня 1982 року ми побралися. З чоловіком мені дуже пощастило – завжди уважний, відповідальний, допомагав у всьому, особливо з появою дітей. Дуже їх любив, серед ночі вставав, носив на руках, хвилювався, коли вони хворіли. Не гребував вдягнути фартух, взяти ножа і щось приготувати. Дуже любив сімейні застілля – обов’язково всі свята в колі рідних та друзів. Діти – дві дочки та син – досі згадують його страви, кажуть: «Мамо, як би ти смачно не готувала, а батькова смажена картопелька все одно смачніша була».

Після армії Олександр працював на заводі «Гідросила». За фахом він був слюсарем-інструментальником. Тоді деякий час працював при конструкторському бюро, у приватній фірмі, а останні п’ять років – у Кропивницькому водопровідно-каналізаційному господарстві. Цю роботу порадили йому батьки – і батько, і мати Олександра працювали тут багато років, зараз на заслуженому відпочинку.

– Його батьків в колективі завжди поважали, прислухалися. Я пам’ятаю, прибігали з роботи навіть вночі до Василя Костянтиновича – Сашиного батька, бо щось трапилось і без його допомоги не обійтися. І Саша був такий же. Ніколи не відмовляв. Вдома міг щось не зробити, але іншим завжди допомагав, дуже відповідально ставився до роботи. Хоч і працював на добових змінах, часто біг на роботу в позаробочий час, коли було потрібно. Інколи я сердилась, казала, що і вдома робота є, і родині увага потрібна, але він казав: «Наташа, ти ж розумієш, що людям треба допомогти» – і все, розмова була коротка.

Крім роботи, знали про Олександрову завзятість і в 11-й школі, де навчалися їхні діти. Завжди погоджувався, коли потрібно було полагодити якусь парту чи дошку, організувати екскурсію чи виїзний шкільний табір.

– Де тільки якийсь дитячий захід – «дядя Саша» вже там. Якщо була поїздка – до Умані, наприклад, – Саша був ніби тато для всіх. Його поважали і любили, у нас вдома постійно гостювало багато дітей – однокласники та друзі старшої доньки, друзі сина. Особливо якщо зима і надворі холодно – сидять, спілкуються, п’ють чай з варенням, ми це лише заохочували.

Як тільки почалася війна, Олександр почав дуже хвилюватися. Боявся, що заберуть туди сина.

– Він пішов добровольцем, ми навіть нічого не знали. Я здогадалася аж як прийшла з роботи додому і побачила, що на місці немає його паспорта. Пізніше він мені зателефонував і каже: «Наташа, я тобі все потім поясню». Прийшов і говорить: «Мене завтра на дев’яту ранку вже чекатимуть біля військової частини з речами». Я, звичайно, була шокована, запитала, навіщо він це робить. А він відповідає: «Краще піду я, ніж Андрій (син – ред.)». Його мали забрати на воєнний завод, але в останній момент щось перегралося і він спочатку поїхав на Десну, а тоді в АТО. Був у Дебальцевому, декілька разів їздив у Донецький аеропорт. Кілька разів приїжджав у відпустку.

– Саша казав, що не жалкує, що пішов туди. В нього хоч армія та якась підготовка була, він служив у прикордонних військах, ще й в колоні зв’язку. А в АТО, казав, після обстрілу дивлюся – лежать такі ж молоді хлопці, як наш Андрій, і так страшно ставало! Вони ж нічого не знали, не вміли оборонятися чи ховатися від обстрілу. Як був там – зв’язувалися кожні чотири дні. Та й то, казав лише, що живий і все нормально. Так і жили – від дзвінка до дзвінка. Вечорами ми з дітьми приходили додому, читали всі фронтові новини, слідкували за ситуацією. Перед новим роком приїхав він на десять днів із Дебальцевого додому. Звичайно, нервове потрясіння в нього було дуже значне, ще й руку зламав, приїхав з гіпсом. Як зняли гіпс – а там рука вже аж чорна, майже відмерла. Але дякувати фахівцям з обласної лікарні – руку йому врятували. Поїхав він тоді до Вінниці на спеціальну комісію, яка мала вирішити, повертатися йому в зону бойових дій чи залишитися вдома. Можливість не їхати в АТО в нього була, але він казав: «Навіть якщо я не пройду комісію як придатний, я все одно проситимусь туди, до своїх хлопців – навіть просто якоїсь картоплі їм посмажу чи суп зварю та й то вже якась допомога буде».

Але повернутися до побратимів чи до родини Олександру вже не судилося. Під час перебування у Вінниці у чоловіка не витримало серце.

– Пам’ятаю той ранок. Подзвонили мені, спитали, чи Шмалько Олександр Васильвич мій чоловік. Кажу: «Так». «Ми зі скорботою хоче повідомити, що Вашого чоловіка не стало». Донька ще спала, але від мого крику прокинулася і одразу все зрозуміла. Приїхав син. Найтяжче було сказати Сашиній мамі – вона тоді проходила лікування в Одесі. Я подзвонила Сашиному брату, який живе з нею, кажу: «Костя, Саші більше немає з нами, Саша помер». Подзвонила старшій доньці – вона за кордоном живе. Якраз в магазині була. Вона теж так кричала, аж зомліла. Ми всі були в такому шоковому стані, що не передати словами. Ніхто не чекав і не думав навіть. Тут наче тільки його поставили на ноги – і тут все обірвалося. Дуже важко було це все пережити. Зараз з Сашиною мамою ми спілкуємося щодня, дізнаємося, як справи, всіляко підтримуємо одна одну.

У ніч, коли не стало чоловіка, дружина ніби відчула це на відстані.

– Година була приблизно третя ночі. Я спала і тоді різко ніби якась сила мене підняла в ліжку, мені стало важко дихати – ніби щось стисло грудну клітину. Я дуже здивувалася, бо такого раніше ніколи не було. Встала, вийшла у двір – в нас приватний будинок і я прямо в нічній сорочці пішла, походила, подихала свіжим повітрям. Ніби відпустило. Лягла знову, якось заснула, а через п’ять хвилин – те саме! Пізніше вже я дізналася у лікарів, що смерть Саші настала о 3:30 ночі…А ще як був Сашко вдома тоді, з поламаною рукою, пішли ми на цвинтар прибирати могилку його бабусі. А територія там із запасом, місця біля бабусі було достатньо. То Саша показав рукою: «Якщо що – це моє місце». Ніби відчував. Тому ми відмовилися від місця на Алеї слави, облаштували йому тут могилу не гіршу, але воля його виконана. Після смерті він мені снився всього декілька разів. Люди кажуть, якщо так – значить, ми все зробили правильно і душа його спокійна.

З тих пір жінка активно спілкується з родинами інших загиблих атовців – Волоховими, Кондаковими, які загинули у вертольоті. Коли чоловік був в АТО регулярно збирала та відсилала посилки з їжею, речами в зону ООС там дійсно це потрібно.

– Держава, звичайно, теж допомогла тоді, але хотілося б більше уваги з її боку взагалі до проблем таких родин, як наша. Я не претендую на безкоштовний проїзд чи ще щось, я хочу, щоб пам’ять про загиблих жила, щоб у школах проводили тематичні позакласні години, щоб дітям пояснювали, за що загинули ці люди. Я не хочу, щоб горе прийшло в інші сім’ї. Не повинні гинути хлопці, особливо яким по 19-20 років – в них не було навіть дружин, дітей.

Наталія радить людям, які втратили рідну чи близьку людину, все ж не опускати руки і шукати в собі сили жити далі.

– Час, звичайно, не лікує, але з роками переключаєшся на повсякденне – в мене лишилися діти, внуки, життя триває. Спочатку, коли дуже важко, потрібно переключити думки – багато хто з моїх знайомих почав вишивати чи малювати. Я теж перші два місяці навіть постіль не могла попрати, де Саша спав востаннє, а деякі його особисті речі я й досі не можу викинути чи комусь віддати. Ну а ті, в кого в сім’ях усі живі-здорові, повинні цінувати це, любити і шанувати одне одного, та пам’ятати, що завдяки хлопцям, які віддали свої життя та здоров’я там, в ООС, ми завдячуємо миру в нашій країні.