Споживач у спідниці, як позбутися стресу та чому іноді повертаються робітники – інтерв’ю з представниками покоління працівників водоканалу

24 липня 2019
Надія Зеленько та Вікторія Ткаченко

Надія Зеленько працює на ОКВП «Дніпро – Кіровоград» вже тридцять два роки. Пройшла шлях від завідуючої складом до провідного інженера служби кадрового забезпечення. Пам’ятає багато керівників, пережила не одну структурну зміну на підприємстві та бачила його роботу як у радянські, так і пострадянські часи до сьогодення. Надихнула своїм прикладом і дочку Вікторію. Працювали вони у різних відділах та з різними людьми, виконували різні обов’язки, тож обом є що пригадати.

– Я прийшла на підприємство у 1985 році, – розповідає Надія Зеленько. – Раніше воно називалося «Виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства», це вже після об’єднання водоканалів у 2012 році ми «Обласне комунальне виробниче підприємство «Дніпро – Кіровоград». Спочатку працювала завідуючою складом, тому що маю профільну освіту – закінчила технікум радянської торгівлі. Тоді тут працювало всього триста людей. Звичайно, пізніше збільшилась протяжність водопровідних та каналізаційних мереж, і працівників стало до восьми сотень. Попрацювавши трохи захворіла, довго була на лікарняному, а після повернення вже пішла інспектором відділу кадрів. Тоді зі мною працювала старший інспектор Олександра Петрівна Сазонова, вона багато підказувала мені в роботі. Я одразу навела порядки в кадрах, в обліку трудових книжок, які до того велися абияк. Це зараз в мене всі документи є, всі книжки і записи, я навіть в архів здала записи кадровиків за 1941 рік. Я читала ті накази – наприклад, «увільнили конюха, а після того коняка не туди поїхала». Це ще було, як дерев’яні водопроводи викопували.

Після того, як збільшилось число працівників, утворили відділ кадрів. Надія Зеленько тут працювала на різних посадах по сьогоднішній день – вже тридцять два роки. Колектив завжди був дружним, запевняє жінка.

– Пам’ятаю, як первинна профспілкова організація організовувала нам концерти в актовому залі, всі приводили і дітей, і онуків, влаштовували дитячі ранки у філармонії, діткам завжди роздавали подарунки. Разом їздили і досі їздимо на літній відпочинок до моря за путівками, які нам частково – і, водночас, суттєво допомагає оплатити все та ж профспілка.

На підприємстві завжди була стабільність стосовно умов праці – кожен працівник отримує повний соціальний пакет: лікарняні, відпускні, виплачують грошову допомогу на поховання близьких родичів, пенсіонерів – колишніх працівників, які після ОКВП «Дніпро – Кіровоград» уже ніде не були працевлаштовані. Новоспечених татусів відпускають у триденний оплачуваний відгул, щоб допомагав дружині та мав змогу бути з дитинкою.

– Взагалі при будь-якому керівництві тут завжди намагалися йти людям назустріч, чути їх потреби і всіляко підтримувати, – запевняє Зеленько. – На підприємстві вже багато років усе стабільно, але змінюється саме життя. Ось учора звільнили людину – працював лише з жовтня минулого року, на водопроводі працював. У нас якщо сто людей приймаємо, то стільки ж і звільняється. Такі собі «літуни». Сумно, коли люди йдуть. Я завжди ставилася до них по-людськи, як до роботяг – десь розраджу добрим словом, десь порадою. «Ми любимо кадри, а кадри люблять нас», кажу завжди, і це правда. Зараз, основному, трудиться «кістяк» – люди, які працюють на підприємстві з сімдесятих-вісімдесятих років. Бухгалтер наша сорок років відпрацювала у нас – цього року йде на пенсію. Звичайно, при звільненні я не лише допомагаю людям правильно оформити документи, а й кажу, щоб спробували себе в іншому. Але якщо раптом не складеться – щоб поверталися. І дійсно, були такі випадки, коли люди до нас поверталися, бо у нас – стабільність.

Дочка Надії Зеленько Вікторія Ткаченко всі записи у трудовій книжці має лише з печаткою ОКВП «Дніпро – Кіровоград». Говорить – завжди знала, що буде працювати у водоканалі. Закінчила технікум, тоді інститут, і вже у 18 років прийшла сюди працювати контролером. За весь час працювала у водомірній майстерні, була бухгалтером, начальницею абонвідділу. Зараз очолює колл-центр.

– Мене всі тут змалечку знали, – розповідає Вікторія Ткаченко. – Колега моєї мами, який ще з 1968 року працював у нас, – на жаль, покійний уже – завжди казав на мене «Надька мала». Добре пам’ятаю ту атмосферу доброзичливості, яка була в колективі, коли я ще малою приходила до мами на роботу чи брала участь в дитячих святах. Одного разу я захворіла і не змогла прийти на новорічний ранок, так місцеві Дід Мороз і Снігуронька приїжджали до мене додому, вітали і подарували солодкий подарунок. Той позитив передався мені, і де б я не працювала, я намагалася відтворити його в колективі. Ми проводимо більше часу на роботі, ніж удома, тому я завжди всім раджу залишати поганий настрій на порозі.

Вікторії завжди подобалося працювати з людьми, спілкуватися. Згадує – коли очолювала абонвідділ, то люди приходили кожен зі своєю проблемою, скаржилися, але майже всі виходили з її кабінету з посмішками. Дівчина довго вчилася протистоянню стресам, і їй це не одразу, але вдалося.

– Ось в колл-центрі дівчатам своїм кажу, якщо дзвонить абонент з претензією чи агресивно налаштований – вислухайте, шліть йому подумки свою посмішку, даруйте квіти – і люди це відчувають, – запевняє вона. – Якщо хтось із колег у поганому настрої, чи розмова зі споживачем вибила з колії – ми всі разом робимо зарядку, поливаємо квіти, переключаємось і таким чином позбавляємось негативу. Взагалі його потрібно не пускати близько до серця, а відпускати одразу. Я спеціально читала літературу з психології і вона мені дуже допомогла. Взагалі я не відношуся до людей, що ось я начальник – ти підлеглий. В нас усі рівні. Люди повинні хотіти йти на роботу. Був у нас хлопець молодий, працював інспектором з контролю та якості. Коли він невиліковно захворів, ми провідували його. Він був у дуже важкому стані, в комі. Мати його казала мені: «Віка, він вже й мене не завжди впізнає, але завжди згадує «Василівну» – мене, тобто. Він буквально жив роботою і назавжди лишиться для мене взірцем самовіддачі. Жаль, що пішов з життя дуже рано.

Вміють працівники підприємства не лише гарно працювати, а й відпочивати. Разом ходять на пікніки, влаштовують суботники з шашликами та спілкуються як справжні друзі.

– Два роки тому ми виїхали з колективом в свято на природу до річки, – згадує Вікторія Ткаченко. – Була страшенна злива, але ми відкрили великі пляжні парасолі і танцювали під ними.

У великому колективі не обходилося й без гумору, цікавих життєвих ситуацій та курйозів.

– Було таке, що в абонвідділі люди знайомилися у чергах. Через кілька років приходили і казали, що вони одружилися, – зазначає начальниця колл-центру. – Коли я була в декреті, мені дзвонить оператор, каже: «Віка, виходь, бо тут без тебе таке робиться: оператор вийшла заміж за майстра водомірної майстерні, ще одна оператор – за слюсаря». Ще пам’ятаю випадок, коли ще ходила контролером по квартирах. Одного разу двері мені відкрив абсолютно голий чоловік і спитав, що мені потрібно. Я йому сказала, що мені вже нічого не потрібно і з тих пір більше по оселях не ходила. Колега ще розповідав, як виїхали на адресу і їх зустрів власник… у спідниці. І коли слюсар спустився драбиною у підвал до водопровідних комунікацій, цей чоловік поліз за ним слідом. Виявилося, що в нього під спідницею не було натільної білизни. Наступного дня роботи продовжили, але вже інший наш працівник відігнав «шотландця» подалі і наказав йому не спускатися.

Роботу свою потрібно любити, запевняє Вікторія, адже це не лише процес заробляння грошей.

– У мене була не одна пропозиція перейти на іншу роботу, з більш підходящими умовами та більшою оплатою, але я не уявляю себе десь не у водоканалі. Кожен, хто любить свою роботу, не повинен вважати, що в нього має бути лише грошовий дохід. Я люблю свою роботу і поки не настав той момент, коли мені хочеться щось змінити.